Мороз шалений, віє в’юга навколо хвища, завірюха, дме вітер злий та заметіль йде сніг... Червоні щоки, карі очі ідуть вздовж хат позаочі, чому ні з ким, чому одні, ніхто не скаже... Чому покинуті та одинокі йдуть мимо вікон, по дорогам, без ніжності і без тепла, чому сама... Ніхто не зверне: - Йди до мене, ніхто не скаже: - Зупинись! чому ж бо так, чому тривоги не зникнуть... Чому усе самій терпіти, чому усе самій нести, навіщо мріяти, навіщо жити на самоті... Та хтось підбіг, покликав, обернув, шепнув щось тепле, ніжне, пригорнув... Ось нащо жить, ось нащо мріють, щоб мати сенс з життя не зникнуть. Обійме тепло, ніжність лине, до серця щастя знов прилине, і все... І стихло все, і сніг, і завірюха і зник весь сум, адже є сенс їй дихать, адже він поряд, ніколи не покине, не зникне в світ, від неї не полине. Для нього сенс - побачить її поряд, побачить радість у її очах, забуть тривоги, пригорнуть до себе, й побачить щастя у її сльозах!