Бурштинова омана Червоне світло розпливаючись померхло Немов омана та й лягло на оксамит Мені ставало не від рухів власних тепло Від невідомого без замкнутих воріт Липке повітря наче змішане з бажанням Торкало хтиво мої груди й по шляхам Десь там в середині спіткалось з хвилюванням Як віск розтоплений що вказує свічкам Куди подітися повинні їхні душі Котрі нам сяйво дарували кожну ніч Чи то приймав тоді я близько дуже До свого серця мов покладеного в піч У довгій вазі помирали дивні квіти Із себе тихо випускаючи життя Останні пахощі яким не долетіти До темних вікон а скоріш до забуття В зеленій чашці остигала терпка кава І її пара підіймалася до квіт Де все єдналося що зліва з тим що справа Я вже не тямив де кінчався звичний світ Я не пручався навпаки пірнав все глибше У стан гіпнозу не зважаючи на те Що буде далі все одно не стане гірше Мабуть здійму все як намисто золоте Та замість стримання блукали мої очі Уздовж забарвлень тих чарівних неземних Я розумів лише чого від мене хоче Моя красуня моя ластівка мій гріх Вона сиділа біля мене та тримала У довгих пальцях що тремтіли від чекань Смугасту стрічку котру щойно відірвала Від екібани перекреслених зізнань Це через неї я між хмар тих загубився Які біліші ніж потіки з молока Все через неї через неї я лишився На небезпечнім перехресті без кілка Я би встромив його у сплячу сіру скелю Щоби не впасти у глибини її чар Але все марно я не втік від цього хмелю І таки впав у срібний простір до примар Це трохи вище аніж крилами лелеки Змітають з неба бурштинові відбиття А ті примари кольорові в колах спеки Не зупинялись та дражнили почуття Коли дивилася на мене така хижа Моя кохана моя зірка голуба Така зваблива така справжня така свіжа Але самотня ніби сестронька верба Вона самотня бо без мене її примхи Ні з чим вертаються до ліжка і вона Терпіти має їхню помсту а не втіхи Чи знов чекати біля мерзлого вікна Тоді ж удвох лише були ми у кімнаті У тьмянім заграві спокійнім тільки ми Вона томилася в тонесенькому платті Про себе кажучи «Благаю обійми…» Її обличчя майже змушувало лізти Чи то на стіну чи прямісінько униз Я божеволів я був здатний її з”їсти Таку солодку соковиту я до сліз Та навіть більше її райдужну кохаю Її волосся її тіло навіть сміх Я кожен рух іі мов містику вивчаю Вона єдина в цілім світи краще всіх Тоді не міг вже я витримувати белькіт Палкого збудження від блиску її губ Вони манили наче вишень стиглих шепіт Вони вже знали що з моїми вступлять в шлюб Не назавжди та навіть шлюбом це не буде Скоріше пристрасним з’єднанням двох вогнів Її налиті теплим медом пружні груди Тікали з плаття не лишали жодних слів З іі волосся шовковистого на плечі Сповзали проміні пухнасті й пливли По її тілу мов готуючись до втечі А доки пестили їй шкіру як могли Я теж торкався вже долонь її тендітно Її округлих пишних стегон гарних ніг Її чуттєвого обличчя жазі згідно Я нишком танув мов невчасний крихкий сніг Я цілував її нестримно й занурявся У непізнану емоційну глибочінь В її зітханнях непорочних забувався Її відвертість вже схопила мою тінь Я цілував її волосся гладив шию Линув все нижче до вологих заборон Я ледве мовив: «Зараз я тебе зігрію Я перетну цей намальований кордон… Між твоїм тілом та своїми почуттями Раніш кохана ніж це вигадає ніч Ми не відпустим один одного до тями Ми дуже добре зрозуміли одну річ» Мені так з іншою не буде як із нею А їй не зможуть інші вибачите те Що її спогади тримаються без клею А мрії стверджують: «Без нього – все пусте!» Ми добре знали і тим більш не намагались Що-небудь змінювати знов чи взагалі Про все забувши ми єднаючись кохались Кохались пристрасно далеко від землі… Що було далі? Це вже зовсім інша повість Котра стосується сьогодні тільки нас Хто першим втратив свою внутрішню вагомість Мені це байдуже спитаю краще час Коли вже знов померхне світло кольорове Немов омана та й впаде на оксамит І стане ближчим те збентеження казкове Від невідомого без замкнутих воріт… A.Venetus.