—Усьому свiй час, кожна рiч має пору пiд небом, -- Казав давнiй цар Соломон, а мудрiших нема. I час повертатись на круги своя. Бо потребам Душi вiдповiсть щонайкраще Вiтчизна сама. Вже час, одчинися, Сезаме, джаруюций щастя. Тернистий мiй шлях, сподiваюсь, додому веде. А дома не треба вiд кривди щодня захищаться, Як це вiдбувалося на чужинi де-не-де. Еолова арфа – чутлива душа i ранима – Сприймає вiдлуння сердець, пам’ятаючих все. Душi в унiсон вiдкликається пошепки рима, Знання таємниче чарiвне до когось несе. Душа моя в свiтi когось нерозсудливо кличе, Душа моя знає, що щастя можливе завжди, Бо десь бiля краю землi є моя Беатриче, Бо щастя – вона i пора повертатись туди. Вона – синiй птах мiй, омрiяна казка, надiя, Що марить, з буденним моїм животiнням невлад... Колись повернусь – (не помiчена свiтом подiя), Щоб жити у радостi i доглядати свiй сад...