Велика зала.Повністю заповнена.Найактивніші стоять попереду і кивають головами у такт музиці.На останніх рядах ховаються "гюльчатаї",яким,безперечно,подобається концерт,але може бути декілька причин їхньої "відлюдності".По-перше,це можуть бути вороги або ті,що усіляко чорнили мою музику і казали що ні за які гроші не підуть на концерт.А все ж таки прийшли.Мабуть,безкоштовно,оскільки біля входу стоять "свої" люди.Люди-контролери.Смішно.Але я не про це.Так.Друга причина проста як 5 копійок.Може ці дівчата просто соромляться своєї зовнішності і думають,що у кінці зали їх зовсім не буде видно.Помиляються.Валентина Григорівна(перша вчителька) казала,що на сцені треба вибрати одну "точку" і пильно дивитися на неї.Насправді це несправедливо по відношенню до глядачів.Вони дивляться на мене,а я у якусь "точку".Проте інших варіантів не бачу,тож у моєму огляді залишаються засоромлені "монахині" у кінці зали. Неймовірно.Ще 10 років тому тато брав мене на плечі,аби я побачив,хто співає з великої сцени,кого освітлюють яскраві прожектори.А тепер...Ловлю на собі сотні поглядів.Серед них дитячі.Руками вони закривають картину своїм татам і енергічно дригаються,сидячи на кремезних плечах.Невже так буває?! Друзі питають:"Ти не боїшся сцени?"."Ні!" - відповідаю.Брешу.Ой,як брешу.Дуже боюсь,якщо бути відвертим.Боюсь схибити.Боюсь вам здатися дещо скутим і замкненим у собі.Але в той же час боюсь перейти межу,дійти до пафосу.Навправді,ніякого пафосу не може бути.Це просто невпевненність і страх оступитися в якомусь моменті. На фоні з коллегами виглядаю несерйозним,занадто простим.Багато базікаю,щоб хоч якось перекрити свої недоліки і надолужити згаяне.Ось дівчина у червоному капелюсі стрибає біля сцени і хором з усіма викрикує:"ТА-БУ,ТА-БУ!!!".А я думаю,чи не спекотно їй у цій модній куртці та ще й зимових штанях,з "матнею"?!Мабуть,вона думала,що з міста Ч. приїдуть "репери".А приїхали прості смертні.Завтра вранці вона обов'язково щось напише про нас у Twitter.А післязавтра забуде й назву нашого гурту.Сьогодні вже не напише.Після концерту її чекають "бухло й радощі".А зараз.Стрибає собі.Всі кричать - вона кричить.Всі замовкли - вони мовчить...І так,мабуть,кожен у цій залі.Ось так.Напевно... ...Стою.Вже один.Мабуть,зараз заграє "мінус" моєї сольної пісні.Тож чекаю,стоячи у величезного мікрофона.На диво високого і незручного.Звичайно,в нього є функція "зменшитися у рості",але я не смію його чіпати.Зламати боюсь,чесно кажучи.Ніякої "мінусовки".Пусті глядацькі місця.Тільки десь у кутку стоїть мій тато.Видно,що молодший ніж зараз.Тримає на руках.."мене".Дитина дивиться мені ув очі.Я ДИВЛЮСЯ СОБІ УВ ОЧІ!Дитина намагається побачити на сцені "зірку",визираючи з-за татової голови.Але...Нікого не бачить.Зовсім нікого.Тато за руку веде "мене" до дверей з написом EXIT.Дивлюся їм услід.Андрію і його батьку.Раніше мене так звали,уявляєш?!Андрій.Цікаве ім'я.Що найцікавіше - людське.Але я вже звик до псевдоніму. Стою у мікрофона.Біля сцени лежить покинута червона шапка Nike.Модна дівчина забула її.Так само як я забув себе.Забув своє ім'я.Забув усе,що було до цієї миті.Мені страшно.Дуже страшно стояти на сцені.Навіть якщо у залі нікого.Я дуже боюсь побачити серед глядачів прискіпливий погляд малюка,що тримає батька за вуха...Я боюсь побачити себе.