Верба
Щось нагадує мені,
Що змінилось все давно,
Що побиті всі птахи,
І розбилося вікно.
Вітер б’є і скло летить,
Хтось по ньому ще пройде,
Відчуваючи цю мить,
Доля в рідний дім веде.
Як гадав я, так і є,
Вітер смутку розірвав,
Розірвав він все моє,
Мої мрії поховав.
Де верба, що за вікном
Стільки років простояла?
Її било сильно склом,
І вона вночі страждала.
Вербо, вербонька моя,
Ти пробач мене, будь-ласка,
Що забув про тебе я,
Як забув – ти була казка.
Як дитинство провели,
Разом тільки ми з тобою,
Не зламали нас вітри,
Не зламали чорні долі.
Возродись у цій журбі,
Я віддав всі каплі крові,
Каплі крові на землі,
Вербу я назвав Любов’ю.
В дім пішов, пустий мій дім,
Ліг на бите рідне скло,
Мені звідси не піти,
Збережу ще тут тепло.
І колись, на ранок я,
Знов відчую тінь верби,
Зрозумію «Ти прийшла»,
Знову разом я і ти!